| |     latinica | english  
Насловна
Історія Сербії

Історія Сербії

Важливі дати в сербській історії

Створення першої держави – VIII століття
Незалежність – приблизно 1166 рік
Створення королівства – 1217 рік
Перехід під владу Османської імперії – 1459
Перше сербське повстання проти турків – 15 лютого 1804 року
Перша Конституція – 15 лютого 1835 року
Міжнародне визнання – 1878 рік
Створення Королівства сербів, хорватів і словенців – 1918 рік
Створення Соціалістичної Югославії – 1943 рік
Розпад Югославії – 1991-1995 роки
Розпад державного утворення Сербія і Чорногорія – 5 червня 2006 року


Средньовічна Сербія (VII – XIV століття)

Серби поселилися на території сучасної Сербії на початку 7 століття н.е., сформувавши сім окремих племінних областей:

- Рашка/ Rascia (сучасна Західна Сербія та Північна Чорногорія);
- Боснія (яка була невіддільною від Рашки до 12 століття);
- Захумлє (Західна Герцеговина);
- Травунія (Східна Герцеговина);
- Паганія (середня Далмація);
- Дукля/Зета (попередниця сучасної Чорногорії).

В перших згадках про сербських князів фігурують Властимир, Вишеслав, Радослав та Просигой. До того часу вся країна вже прийняла християнство. В Зеті, теперішній Чорногорії, Папа коронував Бодина. Перші згадки про цю подію датуються століттям пізніше – десятим. Правителі змінювалися. Країна здобула верховний захист Візантійської імперії, необхідний їй у боротьбі проти ворожої Болгарії. Століттям пізніше Сербія звільнилася від візантійської влади.

Перша об’єднана сербська держава з’явилася в Рашці за часів правління Часлава Клонімировича в середині 10 століття. Проте в першій половині 11 століття в Зеті було помічене зародження династії Воїславлєвичів. Нарешті, в середині 12 століття Рашка знову піднялася завдяки правлінню данастії Неманичів. З Неманичами Сербія ввійшла в золотий вік, що тривав понад три століття. Була створена могутня балканська держава, зеніт якої припав на середину 14 століття в часи правління царя Стефана Душана, до її остаточного потрапляння під вплив османської Туреччини (з сербських земель останньою під гніт турків потрапила Зета в 1499 році).

В 1170 році після міжусобних воєн Стефан Неманя, родоначальних династії Неманичів, зійшов на престол та почав оновлювати сербську державу на території Рашки. Іноді за підтримки Візантії, іноді всупереч їй, великий жупан (титул рангу принца) Стефан Неманя розширив кордони своєї держави, зайнявши території на сході та півдні, тобто прибережжя та Зету. Крім державницьких амбіцій, великий жупан багато уваги приділяв зведенню монастирів. Його задужбина включає такі монастирі, як Джурджеві Ступови, Студениця, а також Хіландар на Святій горі.

Після Стефана Немані правління успадкував його середній син Стефан, тоді як старший Вук перейняв управління Зетою. Наймолодший син Стефана Немані Растко постригся в монахи та взяв ім’я Сава, присвятивши своє життя поширенню віри серед сербського народу. Оскільки в той час католицька церква вже мала амбіції щодо розповсюдження свого впливу на Балкани, Стефан скористався обставинами отримати від Папи Римського королівську корону, таким чином в 1217 році ставши першим сербським королем. У Візантії його брату Саві вдалося здобути для Сербської церкви автокефалію. В 1219 році він став першим сербським архієпископом. Таким чином Сербія здобула дві незалежності – світську та релігійну.

Наступне покоління сербських правителів, сини Стефана Першовінчаного Радослав, Владислав та Урош І, правили в період стагнації державної структури. Троє королів більшою або меншою мірою залежали від котроїсь з сусідських держав – Візантії, Болгарії або Угорщини. Зв’язки з Угорщиною відіграли вирішальну роль у тому, що після Уроша І на престол зійшов його син Драгутин, дружиною якого була угорська царівна. Пізніше, коли Драгутин відмовився від престолу на користь молодшого брата Мілутина, угорський король Владислав IV подарував йому землі на північному сході Боснії, області Срем та Мачву, а також місто Белград. Самому йому вдалося завоювати та приєднати землі на північному сході Сербії. Ці області вперше стали частиною сербської держави.

В часи правління молодшого брата Драгутина короля Мілутина Сербія зміцнюється попри той факт, що їй довелося воювати на трьох різних фронтах. Король Мілутин був хорошим дипломатом. Він був схильний до використання звичного в часи Середньовіччя дипломатичного прийому – шлюбу між представниками династій. Сам він одружувався п’ять разів: з угорськими, болгарськими та візантійськими принцесами. Мілутин був також відомий будівництвом церков, деякі з яких є найкрасивішими зразками середньовічної сербської архітектури (Грачаниця в Косово, церква в монастирі Хіландар на Святій горі, церква Св. Архангела в Єрусалимі). За заслуги короля Мілутина зарахували до лику святих, незважаючи на його бурхливе життя. Його престол успадкував син Стефан, який пізніше отримав ім’я Стефан Дечанський. Розширюючі територію королівства на схід взяттям міста Ніша та його околиць і на південь завоюванням Македонії, Стефан Дечанський був достойним послідовником свого батька. В Метохії він збудував монастир Високі Дечани, наймонументальніший зразок сербської середньовічної архітектури. Звідси й походить його прізвисько.

Середньовічна Сербія, яка мала хорошу політичну, економічну та культурну репутацію в Європі часів Середньовіччя, досягла свого піку в середині XIV століття за часів правління короля Стефана Душана. В цей період був створений «Законник» Душана, найбільше юридичне досягнення середньовічної Сербії, якого не було в феодальних державах тогочасної Європи. «Номоканон» Святого Сави, «Законник» Душана, фрески та архітектура середньовічних монастирів, які прикрашали сербські землі, - вічні пам’ятки цивілізації сербського народу. Цар Душан вдвічі збільшив територію свого царства, завоювавши області на півдні, південному сході та сході, які належали Візантійській імперії. Після нього трон успадкував його син Урош Несильний. Цією рисою можна охарактеризувати й стан, в якому знаходилося царство, повільно тонучи у феодальній анархії. Цей період характерний появою нової загрози – султанату Османської Туреччини, який поступово поширювався від Азії до Європи, спочатку підкоривши Візантію, а потім інші балканські держави.

Сербія під турецькою владою (XIV-XIX століття)

Турки розгромили сербське військо в двох вирішальних битвах: на річці Мариці в 1371 році, де були переможені сили македонських князів, та на Косовому полі в 1389, де війська васалів під командуванням князя Лазара, найвпливовішого регіонального правителя Сербії того часу, здобули нищівну поразку. Косовська битва визначила долю Сербії, адже після неї не було жодної армії, здатної протистояти туркам. Це був період нестабільності, відзначений володарюванням князя Лазара, деспота Стефана Лазаревича, справжнього європейського вельможі та військового лідера, поета, а також його родича Джураджа Бранковича, який переніс столицю на північ у новозведене місто Смедерево. Турки продовжували свої захоплення, поки в 1459 році не завоювали всю територію Сербії після падіння Смедерева. Сербія перебувала під османською владою майже п’ять століть. Турки прогнали сербських володарів, вирішивши фізично викорінити еліту суспільства. Оскільки Османська імперія була мусульманською теократією, серби-християни практично жили як раби, над якими знущалися, яких принижували та використовували. В результаті серби почали поступово залишати міські центри, де були зосереджені гірництво, мануфактура і торгівля, та переселятися в неприступні гори, де вони жили, вирощуючи худобу та займаючись скромним сільським господарством.

Європейські сили, особливо Австрія, вели численні війни проти Туреччини, спираючись на допомогу сербів, які жили під турецьким гнітом. Під час Австрійсько-турецької війни (1593-1606 рр.) серби розпочали повстання в Банаті (1594 рік). Турецький султан в якості помсти спалив мощі Святого Сави – найбільшу святиню для всіх сербів. Серби сформували ще один центр опору в Герцеговині, але коли Австрія підписала перемир’я з Туреччиною, серби стали об’єктом помсти турків. Такий порядок подій став звичним впродовж наступних століть.

Під час Великої війни (1683-1690 рр.) між Туреччиною та Священною лігою, створеною під керівництвом Папи Римського, до складу якої входили Австрія, Польща та Венеція, ці три сили підбурювали сербів до повстань проти турецької влади. Невдовзі на Західних Балканах від Чорногорії та узбережжя Далмації до Дунаю і Старої Сербії (Македонія, Рашка, Косово і Метохія) спалахнули повстання та гайдуцькі рухи. Проте, коли австрійські сили почали виводити свої війська з Сербії, сербському населенню було запропоновано йти з ними на північ, в австрійські області. Змушені обирати між помстою турків та життям в християнській державі, серби почали масово залишати домівки, прямуючи на північ під керівництвом владики Арсенія Черноєвича. В результаті багато областей південних Балкан залишилися безлюдними, чим скористалися турки. Вони ісламізували Рашку, Косово і Метохію, а місцями й Македонію. Наслідки цього процесу нам відомі й тепер.

Ще одна важлива подія в сербській історії сталася в 1716-1718 рр. Області від Далмаці та Боснії і Герцеговини до Белграда і Подунав’я, населені сербами, перетворилися на арену нової австрійсько-турецької війни, яку розпочав принц Євген Савойський. Серби знову стали на бік Австрії. Після підписання миру в Пожаревці Туреччина втратила всі свої володіння в Подунав’ї, а також північ Сербії і Боснії та частину Далмації і Пелопоннесу.

В останній австрійсько-турецькій війні або Дубицькій війні (1788-1791 рр.), як її називають, Австрія знову підбурювала боснійських християн до повстання. Після цього аж до ХХ століття воєн не було. Нове ж століття принесе розпад обох могутніх імперій.

Сучасна Сербія (1804-1918 рр.)

Багатодесятилітній латентний сербський опір османській домінації знову пробудився на початку ХІХ століття у вигляді Першого (1804 р.) та Другого сербського повстань (1815 р.). Турецька імперія на той час вже перебувала у стадії глибокої внутрішньої кризи без шансів на покращення. Це мало особливо тяжкий вплив на християнські народи, що жили під її владою. Серби розпочали не лише національну, але й суспільну революцію. Повільно Сербія почала йти в ногу з європейськими державами, переймаючи буржуазні суспільні цінності. Результатом повстання та подальших воєн проти Османської імперії стало формування незалежного Князівства Сербії, яке в 1878 році здобуло міжнародне визнання.

Цей період характеризується зміною двох династій, які беруть свій початок від Карагеоргія Петровича, лідера Першого сербського повстання, та Мілоша Обреновича, лідера Другого сербського повстання. Подальший розвиток Сербії характеризується загальним підйомом економіки, культури та мистецтва, передусім завдяки мудрій державній політиці, що полягала в відрядженні молоді на навчання до європейських столиць. Повернувшись, вони привозили з собою новий дух і нову систему цінностей. Один із зовнішніх проявів трансформації, через яку проходила колишня турецька провінція, - проголошення Королівства Сербії в 1882 році.

В другій половині ХІХ століття Сербія стає частиною системи європейських держав. Формуються перші політичні партії, що дало новий поштовх політичному життю Сербії. Державний переворот 1903 року, внаслідок якого на королівський престол Петра І зійшов онук Карагеоргія, відкрив шлях до парламентської демократії в Сербії. Маючи європейську освіту, цей ліберальний король здійснив переклад твору Джона Стюарта Мілля «Про свободу» та дав своїй державі демократичну конституцію. Почався період парламентської влади та політичної свободи, який перерветься низкою визвольних воєн. Балканські війни 1912-1913 років поклали кінець турецькому пануванню на Балканах. Туреччина відсунула свої кордони за Босфор, а на її колишніх територіях були створені національні балканські держави.

Замах на спадкоємця австрійського престолу Франца Фердинанда в 1914 році в Сараєво слугував для Австрії мотивом для нападу на Сербію. Це означало початок Першої світової війни. Сербська армія хоробро обороняла країну та здобула кілька великих перемог, але, врешті-решт, через перевагу об’єднаних сил Німеччини, Австро-Угорщини та Болгарії була змушена відступити з території Сербії через гори Албанії до Адріатичного моря. Зібравшись із силами на о. Корфу, сербська армія повернулася до боротьби на Салонікському фронті разом з іншими силами Антанти, до якої входили Франція, Англія, Росія, Італія та США. В Першій світовій війні Сербія втратила 1 264 000 людей, що складає 28% загального населення, та 58% чоловічого населення. Від цієї втрати країна повністю так і не оговталася. Ця величезна жертва – вклад Сербії у перемогу союзницьких сил та перевтілення Європи й світу після Першої світовой війни.

Сербія як частина Югославії (1918-1991 рр.)

Сербія була частиною Югославії з 1918 по 1991 роки. Цей період можна поділити наступним чином:

1918-1941 – Королівство Югославія

1841-1945 – Друга світова війна

1945-1991 – СФРЮ

1991-1995 – Розпад СФРЮ

Королівство Югославія (1918-1941 рр.)

Після закінчення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської та Османської імперій виникли умови для проголошення в грудні 1918 року Королівства сербів, хорватів та словенців. Ідея югославства, що дала назву новій державі, тривалий час обговорювалася в інтелектуальних колах трьох народів, але становище міжнародних політичних сил та інтересів на той час не сприяли її реалізації. Проте, після війни інтелектуальні ідеалісти звільнили місце для політиків. Тоді як найвпливовіші хорватські політики з самого початку були проти створення нової держави.

Хорватська селянська партія (ХСП) під керівництвом Степана Радича, а пізніше Влатка Мачека, поступово збільшувалася, перетворившись на велику партію, що бореться за хорватські національні інтереси. На думку її керівників, формування югославської держави не було прийнятним способом вирішення хорватського національного питання. Вони вирішили вести свою політичну боротьбу через систематичну обструкцію державних установ та створення політичних коаліцій з метою підриву державної єдності, змушуючи таким чином іншу сторону йти на відповідні поступки. Будь-яке політичне чи економічне питання використовувалося як мотив для порушення так званого «невирішеного хорватського питання».

Через постійні вимоги щодо розгляду цього питання, з метою припинення подальшого ослаблення країни король Александр І в 1929 році заборонив діяльність національно-політичних партій, перейняв виконавчу владу та назвав країну Югославією. Він сподівався, що цим ослабить сепаратистські тенденції та втихомирить націоналістичні пристрасті. Проте відбулися зміни у відношенні сил у сфері міжнародних відносин. В Німеччині та Італії до влади прийшли нацисти, а Сталін став абсолютним правителем Радянського Союзу. Жодна з цих трьох сил не підтримувала політику Александра. Насправді, дві перші держави прагнули перегляду міжнародних домовленостей, укладених по завершенню Першої світової війни, тоді як Радянський Союз мав намір повернути свої позиції в Європі, проводячи активну зовнішню політику. Югославія була перешкодою для цих планів, а король Александр І був стовпом югославської політики.

Під час офіційного візиту до Франції в 1934 році короля було вбито в результаті замаху в Марселі, вчиненому членами Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), екстремістської націоналістичної болгарської організації, яка за допомогою усташів з Хорватської фашистської сепаратистської організації планувала відділити території вздовж східного та південного югославського кордону. Міжнародна політична сцена кінця 30-х років характеризувалася зростаючою нетерпимістю лідерів, агресивним ставленням тоталітарних режимів та безсумнівною втратою порядку, встановленого після Першої світової війни. Завдяки підтримці та під тиском фашистської Італії та нацистської Німеччини хорватський лідер Влатко Мачек в 1939 році домігся створення Хорватської бановини (адміністративної провінції). В угоді зазначалося, що Хорватія залишиться у складі Югославії, проте вона усіляко та швидкими темпами почала будувати незалежну політичну свідомість в міжнародних відносинах.

Друга світова війна та її наслідки (1941-1945 рр.)

На початку 40-х років Югославія опинилася в ворожому оточенні. За виключенням Греції, решта сусідніх країн підписали пакти з Італією або Німеччиною. Гітлер здійснював великий тиск на Югославію, щоб та приєдналася до Країн осі. Влада Югославії навіть була готова піти на компроміс, проте народні настрої в країні були протилежними. Громадянські демонстрації проти нацизму викликали бурхливу реакцію. Німецька авіація почала бомбити Белград та інші міста в квітні 1941 року. Країни осі окупували та розділили Югославію. Західні частини разом з Боснією та Герцеговиною були перетворені в нацистську державу-маріонетку під назвою Незалежна держава Хорватія (НДХ), якою керували усташі. Німецькі війська окупували Сербію, північні області були анексовані Угорщиною, а східні та південні – Болгарією. Косово і Метохія були анексовані переважно Албанією, яка мала підтримку фашистської Італії. Чорногорія також втратила частину своєї території на користь Албанії та була окупована італійськими військами. Словенія була поділена між Німеччиною та Італією, яка також зайняла острови в Адріатичному морі.

За прикладом Німеччини Незалежна держава Хорватія розмістила концентраційні табори, розпочавши страшний геноцид, під час якого було вбито 750 000 сербів, євреїв та циган. Цей голокост був історичним та політичним фоном для виникнення через п’ятдесят років громадянської війни на території Хорватії та Боснії і Герцеговини, яка супроводжуватиме розпад Югославії в 1991-1992 роках.

Жорстоке ставлення німецьких окупаційних сил та політика геноциду режиму хорватських усташів дали поштовх значному спротиву сербів. Серби повстали проти хорватської геноцидної влади та нацистського поділу Югославії. Під час визвольної війни багато людей приєдналися до партизанських сил (народно-визвольна армія під керівництвом Йосипа Броза Тіто), сприяючи перемозі союзників. До кінця 1944 року за підтримки Червоної армії партизани звільнили Сербію, а до травня 1945 року решту югославської території, зустрічаючись з силами союзників в Угорщині, Італії та Австрії. Сербія і Югославія відносилися до країн, втрати яких у війні були найбільшими: вбито 1 700 000 людей (10,8% населення); завдані національні збитки за цінами того часу складають 9,1 млрд доларів.

Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (1945-1991 рр.)

Коли війна ще тривала, в 1943 році була проголошена революційна зміна суспільного та державного устрою, змінена монархія на користь республіки. Йосип Броз Тіто став першим Президентом нової соціалістичної Югославії. Раніше переважно сільськогосподарська країна, Югославія трансформувалася в промислову державу середнього рангу, здобувши репутацію в міжнародній політиці завдяки підтримці процесу деколонізації та взявши на себе роль лідера Руху неприєднання. Соціалістична Югославія стала федеративною державою, до складу якої входило шість республік: Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Чорногорія, а також два автономні края – Воєводина та Косово і Метохія. В той же час два автономні края були невід’ємною частиною Сербії. Завдяки такому адміністративному поділу та через історичні причини серби, найчисельніший югославський народ, проживали в усіх шести республіках та двох автономних краях. Процес надання республікам ширших повноважень за рахунок федеративних повноважень став особливо інтенсивним після прийняття в 1974 році Конституції, яка підбурювала експансію хорватського, словенського, мусульманського та албанського націоналізму та сецесіонізму.

Розпад СФРЮ (1991-1995 рр.)

В період між 1991 та 1992 роками Словенія, Хорватія та Боснія і Герцеговина насильно відділилися від Югославії, тоді як процес виходу Македонії був мирним. Розпад Югославії підтримали міжнародні сили, які визнали право на самовизначення всіх народів, крім сербського, більшість якого бажали й далі жити в Югославії. Сецесіоністські республіки невдовзі отримали визнання міжнародної спільноти всупереч чіткому принципу непорушення міжнародно визнаних кордонів суверенних держав та без виконання умов, необхідних для отримання міжнародного визнання. Сербія і Чорногорія вирішили залишитися у складі федерації, прийнявши на спільному засідання парламентів Югославії, Сербії і Чорногорії 27 квітня 1992 року в Белграді Конституцію Союзної Республіки Югославії, чим підтвердили продовження існування держави, вперше заснованої 1 грудня 1918 року.

Розпад державного утворення Сербія і Чорногорія (2006 рік)

У лютому 2003 року Республіка Сербія та Республіка Чорногорія прийняли нову Конституційну хартію, яка трансформувала Союзну Республіку Югославія в державне утворення Сербія і Чорногорія. Хартія дала обом республікам право провести через три роки референдум з метою вирішення, чи хочуть вони залишитися в складі державного об’єднання. Республіка Чорногорія скористалася цим правом, і в травні 2006 року на всезагальному референдумі прийняла рішення вийти зі складу державного об’єднання та проголосити незалежність. 5 червня 2006 року Народна скупщина Республіки Сербія ухвалила рішення про те, що Республіка Сербія є державою і законною правонаступницею державного об’єднання Сербія і Чорногорія.          
                                        
 


Версія для друку
Про Сербію
Головні дані
Столиця
Державні символи та гімн Республіки Сербія
Історія Сербії